У п’ятницю, 6 лютого, Лановеччина схилила голови в жалобі. Громада попрощалася зі своїм земляком, старшим солдатом Іваном Бітківським, чиє життя обірвалося на полі бою за свободу України.
Іван був зразком спокою та працелюбності. Близькі згадують його як надзвичайно щирого та відповідального юнака, який завжди готовий був прийти на допомогу і з глибокою повагою ставився до кожного. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не вагався. Маючи досвід строкової служби, вже 25 лютого 2022 року — на другий день великої війни — 22-річний Іван став до лав захисників.
Його слова: «Я не боюсь. Я у себе вдома — це вони до мене прийшли», — стали життєвим кредо юного воїна та свідченням його незламної віри у справедливість нашої боротьби.
Родина Бітківських стала справжнім прикладом жертовності: поки Іван воював на передовій, двоє його старших братів також тримали і продовжують тримати фронт. Востаннє рідні бачили Івана восени 2025 року, коли він приїжджав у коротку відпустку. Тоді ніхто не міг подумати, що ці обійми будуть останніми.
Серце Героя зупинилося 2 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Барвінівка на Запоріжжі.
Під час прощальної церемонії, що відбулася з усіма військовими почестями, старший брат Володимир звернувся до присутніх із щемливим словом: «Я дуже хочу, щоб наші діти були такими ж героїчними, як ти, Іване. Щоб змогли захистити свій дім і рідних, бо немає нічого ціннішого за сім’ю та рідну землю. Дякую тобі, братику».
Під звуки Державного Гімну та трикратний військовий залп мамі полеглого захисника вручили Державний Прапор України — символ честі та вірності, за які її син віддав найдорожче.
Вічна пам’ять молодому воїну. Він назавжди залишиться в строю та в серцях вдячних земляків.
